Полтава

— Не чули, сусідо, чого це дзвонять?

— Кажуть, гетьмана вбили.

— Івана Степановича? Боже ти наш!

Всіми вулицями на замок перли.

Замкові ворота зачинено. Сторожа не впускала товпи, котра з кождою хвилиною більшала

й голосніше гула.

— Чому не пускаєте людей? Правди під решетом не скриєш! Весь город знає, що

гетьмана вбили!

— Хто?

— Старшини. Іван Степанович старшин до царя не пускав.

— За волю України стояв, а старшинам щоб тільки їх маєтки!

— Ми їм дамо маєтки! Пускайте, іродові діти, а то розвалимо браму!

Дзвони втихли, та не тих народ. Товпа могутніла і хвилювала, шуміла. Ніби ворог облягав

замок. Вже й каміння понад голови летіло. Сторожа ледве подалася крізь бокові ворітця, бо не

могла стримати напору людської хвилі.

— Плечима підважуй! Ануте враз!

Декілька плечей підсунулося під браму, яку обложені з другого боку загатили возами,

скринями, колодами, чим могли... Облога.

— Розступіться, люди! Бачите, коваль тарана несе! Коваль з синами й челядниками

двигав дубчака здоровезного, розгойдав ним і гепнув, аж луна замковими мурами побігла.