Полтава

— За тобою на край світа піду.

— А якщо я тебе не схочу, наскучиш і відтручу.

— Не зробиш ти того.

— Причарувала?

— Полюбила...

І знову їхали, ніби духи з цього на той світ. Нараз ціла валка зупинилася. Коні

нагторошили вуха, робили храпами, вітрили, як пси.

Мручко поскакав уперед. Там уже Великан зі своїм вістунем перекидалися короткими

словами. Мручко зрозумів усе. З лівого боку надтягала якась ватага. Скільки їх і хто вони такі, як

тепер знати? Вертати не хотів, утікати не було як; щоб не заганятися далеко, оставалося одно:

перебитися в ліс; і тут або розсипатися, або прийняти бій, маючи все-таки плечі криті.

Знав цей ліс і круту крізь нього доріжку, якою можна мчати, поки коням сили стане, а там

— побачимо, що буде. До рана недалеко. Хоч такий сніг, а все-таки не те, що ніч.

Уставилися таким ладом, як зразу, і рушили з копита, з шаблями у руках, бокові з

набитими пістолями. Знялася курява, ніби це не люди, а воздушна труба летіла від річки в ліс. А

збоку настигав на них ще більший гураган, галакаючи дивними голосами. Коні аж стогнали, аж їм

у черевах булькотіло.

Вітер перепиняв нашим їздцям дорогу, надуваючи снігові сугорби, як пороги. Коні

поринали в них по черева, та зате, вибравшися на рівне; мчали зі здвоєною силою. Ще трохи,

ще трохи і ліс...