Полтава

хоробрий козак, що вславився у боях, лазить тепер рачки, як дитина.

Гетьман дав рукою знак, що досить.

Він був хоробрий у бою, але в час миру не міг навіть дивитися на кров.

— А народ?

— Народ, як все і скрізь. Робить, що мусить. Де його присилують москалі, там він з ними

тримає, а де ми, там з нами. Що йому другого поміж двома потугами робити? Зловлять москалі

такого, що з вашою милостею тримав, карають, зловимо ми, що за царем пішов, теж по голові

не погладимо. Безоружному народові найгірше; з ним таке творять, буцімто в нього навіть душі

немає.

— Так, так. Горе недержавному народові! Щолиш у своїй власній державі він свою власну

волю мати може. Того я і хотів... Та мене не розуміють... Може, зрозуміють колись.

XXII

Мотря, її сестра Ганна Обидовська і гетьманів сестринець Войнаровський на замку

зустрілися. Мотрин муж, Іван Чуйкевич, все поза хатою бував. То біля гетьмана, то на роз'їздах,

то з власної волі по канцеляріях, шпиталях та магазинах волочився. "Того, де не посій, там він і

уродиться, — казали про Чуйкевича козаки. — Змарнів, ніби сім днів не їв, а товчеться, як

навіжений". Чуйкевич, так само, як і Мотря, про ніщо другого не думав, лиш про теперішню

велику потребу. Всю енергію вкладав у діло, будучність для його не існувала, треба було

перетривати теперішню важку хвилину, а там — що там! Про себе не дбав. Хіба Мотрею

журився, бо вона на себе не зважала, недосипляла і недоїдала, в очах чезла. Як тії четверо на