Полтава

— Недоцінюєте себе. Погадайте! Якщо ми загинемо в Україні, то хто поведе діло в

Швеції?

— Знайдуться такі, що поведуть. Народ — не верба, зрубав, викорчував і — пропало. Не

бійтеся, підросте нове покоління. Історія нині не кінчиться.

— А скінчився вже Вавілон і Картаго.

— Нам ще до того далеко.

— Далеко? — свиснув Реншільд. — Звідки тая певність, що далеко? Історія — се книга

несподіванок.

— А по-мойому, ланцюг причин і наслідків, — відповів спокійно Левенгавпт.

— Так, так, оден спричинить нещастя, а другий відповідає за наслідки.

— Другий хай поправляє промахи першого, — поправив Левенгавпт, розуміючи аж надто

добре, що Реншільд його за Лісну колючкує.

Піпер відірвався на хвилину від своїх паперів і, простуючи спину, казав:

— Non est desperandum[102], панове. Що ж мали б казати українці і їх гетьман? Подивіть,

у яку халепу вони попали. Москалі знущаються над ними, як дикі бестії, гетьманові пограбували

палати, забрали гроші, вибрали наслідника, хоч він ще жиє, а невже ж ви чули одно гірке слово

від Мазепи? Все він чемний, усміхнений, дотепний.

— Старий лис! — надув зневажливо рожеві губи Реншільд. — Оббріхує царя, короля,

себе і весь світ. Обіцяв двадцять тисяч війська, а має дві з невеличким лишком... Слов'янин...

Слов'яни ще до слова в історії не прийшли і не знаю, чи прийдуть; вони добрі до забави, та не