Полтава

напрасність була одною з прикмет його характеру, вона-то іноді й доводила ексцеленцію Піпера

до розпуки, а між генералами викликувала нехіть до молодого й надто палкого вожда. Але, на

диво, нехіть зникала звичайно після першої з ним стрічі. Король нагадував своїм генералам їх

власну молодечу безтяменність, їх юні пориви, їхню погоню за невідомим, увік незаспокоєним

бажанням побіди, слави, щастя, він, не знати чому, нагадував їм Швецію. Швецію бачили в нім.

Швецію вікінгів і тую, що мала прийти по їх кістках. Були частиною людської раси, що творила

історію, білої, ясноволосої, з синіми очима, ясними, як небо, й загадочними, як фйорди.

— Завтра до якогось Гадяча ідемо. Ще нас там не було, — казав фельдмаршал

Реншільд, видуваючи губи, ніби до поцілуя, а ніби до свисту.

— Ідемо, — відповів Піпер, коротко, як часто відповідають дипломати.

— Ексцеленція ніколи своєї гадки не скажуть. Це так звана вища дипломатія, котра

засновується на тім, щоб не сказати того, що чоловік думає.

— Деколи краще думати й не говорити, ніж говорити, а не думати.

— Це ви до нас, військових людей, п'єте?

— Борони Боже! Я так собі.

— Вислів, що має перейти до історії?

— Невже ж ми знаємо, що до історії перейде? — зітхав Піпер, порядкуючи дипломатичні

акти.

— В тім-то й біда, що деколи слова переходять, а не діла.

— А невже ж ви слово вважаєте безділлям? Реншільд замість відповіді пустився по хаті.