Полтава

А до того — господа! Невже ж так козаки забавляються? Без жартів і без сварки, без слів і

без сміху, невже ж і сердюків обгортає цей похоронний настрій, який між старшинами панує? Це

погано, це навіть дуже небезпечно. Нищі не віднині поміж народом снуються, співаючи всяких

побожних пісень, про правду і кривду, про розлуку тіла з душею, про Страшний Суд, але тепер

нам тих пісень не треба. Тепер нам не нищих, а якнайбільше Мручків давай. Зневірився народ,

сотники приказів гетьманських не сповняють, самочинні ватаги формуються, на шведські відділи

нападають, а ще як сердюки носи похнюплять, що тоді буде?

І Чуйкевич, замість на квартиру до Мотрі, поплівся у табор. Заходив до вартівень, до

канцелярій, до стаєн, рад був роботу за десятьох робити.

Так зайшов аж там, де на відшиб'ю одна батерія стояла — кілька гармат. Їх так завіяло

снігом, що ні дул, ні коліс не було видно, лиш кілька білих горбків майоріло. "І їм зима заткала

горло, обезсилила, — погадав собі Чуйкевич. — Нелегко було би стріляти", — і на тую гадку аж

зжахнувся. Підступив до вартового. Цей не питав клича ані не спиняв Чуйкевича, стояв біля

дула випрямлений, як свічка. Вітер снігом присипав його по коліна.

Чуйкевич підступив, глянув і побачив, ніби з криги викуте гарне молодецьке обличчя, —

опошнянський сотниченко, багатих батьків одинокий синок. Так кріпко фузію в закостенілих

жменях тримав, що жаден ворог не вирвав би її.

"Цей витривав на свойому місці", —погадав собі Чуйкевич, зняв шапку з голови і

поклонився.

XVIII