Полтава

Кругом хати біготня така, верески, крики... Не втерпіла я, зиркнула. Боже мій! До вікон когути

червоні крильми б'ють, в хаті дим, що й дихнути годі, горить!.. Зірвалася я, біжу, так сінешні

двері заставлені, хата, як кріпость, не добудешся з неї. Значиться, живцем хочуть відьму

спалити... От воно як!.. Мов божевільна, кулаком у вікно вдарила, бренькнули шибки, влетів

червоний когут у хату і просто мені в лице. Насилу відчинила я двері в сіни і насилу їх замкнула

за собою, руками волосся гашу, іскри струшую з себе, дим в очі гризе. А в хаті клекотить,

тріскотить, палахкотить, ще трохи, і огонь двері перегризе, хоч двері кріпкі, густо цвяховані.

Кидаю собою по сінях, як окаянна, туди й сюди, аж чую під ногами дудонить... Двері у погреб

значиться. Підняла їх і опустила за собою, в темінь ускочила. Тут тобі, гадаю, і кінець! Щоб лиш

хутчіш, щоб не мучитися довго. Геть запаморочило мене. Гірки, Векла, Сидір і що перед тим

гарного й поганого було, що веселого й страшного, ходором по голові ходить, хутко, хутко, аж

почорніло в очах... Кінець.

Обидовська дівчину на крісло посадила. Заспокоювала її. Білою рукою по чорному

волоссю водила. Одарка мов у пропасниці дрижала.

— Наша жіноча доля терпіти, і сила наша в терпінню, видно, так Бог хотів. Не нарікай!

— Я не нарікаю, — хлипала Одарка, — сама не знаю, що це мені. Поки діло, поти й сила

була, а тепер і згадувати важко.

— Чоловік не залізо, відома річ. Спічни собі! — і подушку Одарці під спину підложила.

Подзвонила на служку, казала теплого молока принести. Одарка випила, заспокоїлася і

сама стала розказувати дальше.