Полтава

— Сидір справді, так як я йому казала, на якийсь козацький відділ наскочив, а побачивши,

що Райгород горить, прибіг туди. Москалів не застав уже. Далі палити й мордувати пішли. Не

знаю, як він добився до мене і як з погребу виніс мене. На руках я у нього очі розплющила і

знову побачила світ. Бачите, які в мене обсмалені вії.

Обидовська глянула. Дійсно, вії у Одарки були підсмалені і попідгинані вверх. Волосся

також згаром пахло. — А як же ти добилася до нас? — питалася.

— Остогидло розказувати, пані. Все те саме. Що вискочиш з одної біди, а вже друга на

тебе чекає. Недалеко ми заїхали з Сидором, аж на москалів попали. Вони скрізь над Десною, як

тії круки, снуються. Вхопили нас і в Лебедин везли, аж у лісі змогла їх біла смерть. Позамерзали.

Ми з Сидором у старшинській буді перед морозом заховалися. Аж прийшов сотник Мручко, і,

дякуючи йому, я тепер тут.

— І вже не пустимо тебе від себе. Будемо разом бідувати.

— Хіба що бідувати, — повторила Одарка.

— І сподіватися. Сподіватися будемо, Одарко, що знову заживемо в добрі. Кохання і біду

переможе.

— Переможе, — повторила Одарка.

Обидовська Одарку до себе притулила.

— Будемо сподіватися, дівчино, будемо...

XVII

— А ви вже, паніматко, благороднішого трунку не маєте? — питав сердюк, вихиляючи