Полтава

— А кому ж би? Сотникам дооколичним: лохвицькому, лукомському, дубровському,

пирятинському тощо.

Всім очі засвітилися, а хазяйка аж за голову руками схопилася:

— Сорок тисяч свиней! Сорок тисяч свиней!

— Та ще сто тисяч осьмачків борошна! — додав другий сердюк.

— Сто тисяч осьмачків борошна! — кивалася, як жид на шабасі, хазяйка. — Легко сказати,

мої ви, та нелегко добути. А ще тепер. Тепер хіба псів гнати, а не худобу. І як тут крізь такі сніги з

набором пробиратися?

— Правда ваша, — озвався той, що в кості щасливо грав.

— Куди там тепер транспорти доставляти. Ось Ромни ніби якийсь город числиться, а

глядіть, сніги на вулицях по пояс лежать.

— Що по пояс, — поправив котрийсь, — по самі пахи! Якщо ти невеличкий ростом, то так і

з головою задує.

— І не одного! Хай тільки з дороги зійде та відіб'ється від людей, — присипить чоловіка,

як грабар землею домовину. Не хотів би я, паніматко, в тих ваших Ромнах веснувати! Тут, під

отсими снігами, такого трупа буде, що подумати страшно.

— Ой, буде, буде! — притакнули кругом.

— Де його не буде? — зітхала хазяйка. — Де його не буде, мої ви золотенькі! Перше, на

війні, побилися на одному місці, і край, як ось під Конотопом було. А тепер куди не глянь, чоловік

чоловіка ріже, а вітер з ніг валить, а мороз кригою стинає. Жасно!