Полтава

чарку.

— Дякуй Богові, що й такого націдила, — відповіла не стара ще хазяйка. — Люди по

горілку, як по свячену воду, йдуть. Озеро випили би, не то що.

— Випили би! — притакнуло товариство. — І не диво. Зима морозить, а горілка гріє. За

ваше здоровля, паніматко! Спасибі, що не відправляєте нас, не напоївши!

— А кого ж мені й напоїти, як не вас? Та ж ви свої, не те, що який там швед або москаль.

Гадаєте, мені від них легко відігнатися? Ой-ой! І набрешеться чоловік, і налається, поки

позбудеться непроханих гостей. Буває, опівночі до брами шаблями грюкотять: "Пускай

погріться!"... Важко тепер хазяйкою бути і гріха на совість не взяти! Ой, важко! — і рукою смажні

губи обтерла. Гарна була, хоч літ так під сорок, а може, трохи й поза сорок, але небагато. Та що

літа! "Хоч ти й сива, так ти мені мила", — приговорював, бувало, сотник Мручко, дратуючи Веклу

в Гірках. А роменська хазяйка трохи навіть на Веклу скидалася, тільки без тих ділочків біля уст,

що то в них смішки у піжмурки грають.

— А як ви гадаєте, паніматко? — питався той самий сердюк. — Чи довго нам ще в тих

ваших Ромнах сидіти доведеться?

— Не гадаю, щоб довго, бо переїли ви й перепили де що було, а нового окорму якось

мало до нас довозять.

— Мало? — схопився сердюк. — Гетьман 24 тисячі волів та 40 тисяч свиней доставити

велів! Так це мало?

— Кому доставити велів? — спитала.