Полтава

Кинулася до вікна, пожар! Люди, як оглашені, літають, сюди й туди. Ревуть корови, блеють вівці,

собаки зриваються з ланців, — знаєте, як воно є, коли ворог на сонне село нападає. Жінка якась

з ножем за донькою біжить: "Заріжу тебе, — кричить, — на сором москалеві не дам". Не знаю,

може б, і я збожеволіла, не бачивши чогось такого зроду, але ж Бог досвіду не поскупив, так і

голови не стратила. "Вставай!" — гукнула на Сидора. "Або що?" — "Москалі", — кажу. Помогла

йому вдягнутися й вивела боковими дверми в садок. За садком цвинтар, а там балка, гадаю

собі, пересидимо яку годину, москалі пограбують Райгород і далі підуть, як звичайно.

А Сидір до мене: "Такого ти хочеш від мене? Там людей мордують, а я маю втікати?" — і

виривається з рук. Не пускаю. "З глузду збився, — кажу, — хорий і безоружний і битися хочеш?

Як? Куди?" "Мушу". — "Як ти мусиш, то я в криницю ускочу — теж мушу"... Шарпаємося. Аж тут

чуємо: біжать... Людей кількоро. Шпорами побренькують. Відскочили ми від себе, розбіглися, як

ті перепелиці в полі, і до землі принишкли, до могил. На мені білий кожух, на йому свита, не

побачать, гадаю, коли б їх тільки не наднесло на нас... Та Бог стеріг... Перебігли, матіркуючи,

москалі. "Одарко!" — почула я. "Я осьдечки, недалечке від тебе", — відповідаю. Він вмить

збагнув і приліз рачки до мене. "Що нам робить?" — "У балку подамось". — "Не хочу! До людей

піду. Там б'ються"... Боже ти мій! Вговорюю його як можу, аж тут райгородці на цвинтар пруть, а

за ними москва... Між гробами битва зчинилася. Люди хрести ламали, хай Бог простить, і

відбивалися. Сидір теж, і я при нім. Так нас і взяли. Приводять до квартири, там, де майор

московський стояв, дивлюся і очам своїм не вірю: він, отсей самий москаль, що мене колись до

відьми в лісі завіз був. Він мене теж пізнав. Підступив і очима блиснув, як вовк. "Тепер ти мені не