Полтава

втечеш, — каже. — Ну, перекидайся хутчіш у відьму, перекидайсь!" — і замахнув рукою. Але не

вдарив, тільки сплюнув. "Вивести проч усіх! Тая тут останеться, на допрос!" — гукнув на

солдатів...

Одарка встала і поправила плахту на собі. Защібнула корсетку. Дрижала. Оповідання,

видимо, хвилювало її.

— А ти? Що ти? — питала Обидовська, в котрої губи наливалися кров'ю і паленіли, як

доспівавдчі вишні в садку.

— Що я? Гадаю собі, раз козі смерть. Підступила до нього. "На, бери, — кажу, — але

знай, що в мене за мізинним нігтем отруя. Приткну до уст, і трупа матимеш, не мене. Та ще

бережись, щоб не задраснула тебе!" Мов ужалений відскочив. "Роті тебе, як суку між собак,

кину. Пограються!" — зашипів. "Трупом мене ти кинеш, а не живою", — відповідаю, сідаючи на

лаві, буцім нічо... Остервенів. Тупотів, кидав собою, як дикий кіт по клітці, стогнав. Я очей з його

не зводила. "Не дивись! Сліпаки тії вирвати з лоби велю! Відьма, вовчиця!" — "Маю на тебе

дивитися, так краще рви!" — відповідаю, усміхаючись.

Обидовська глянула на Одарку.

— Ти справді страшно вмієш усміхатися, дівчино. Мороз по спині йде.

— Життя навчило.

— А він? — спитала знов Обидовська.

— Він? То прискакував до мене, то відкидало ним, як біснуватим. Аж за голову вхопився

руками: "Дівко, — кричить, — ти мене з ума зведеш!.. Будь моєю, озолочу тебе. Бачиш?" — і