Полтава

Якось я його насилу вговорила, хоч надії на відбій, правду сказати, не мала, а тільки його

рятувати хотіла. Пішов, а я цілу ніч ока не примкнула.

Що мені бідній робити, гадаю. Отрую то я й дійсно мала при собі, запаслась, але вмирати

не хотілось, світ такий великий і цікавий, хоч страшний, — молода я. Лежу в постелі, ніби десь

на межі серед полину, гіркий пил летить на мене, чахну. Аж ранком хтось гримає у двері: "Який

чорт?" — питаю. "Дозвольте побажати вам доброго ранку", — відповідає чемно москаль.

"Доброго ранку й вам, — відповідаю, — але я ще не вбрана, підіждіть". Пішов... Чую, як лається

на своїх, штовхає людей, як псярник собак, недобрий. А за якої півгодини знов у двері стук-стук.

"Увійдіть!" — кажу, бо що було робить? Сила його. Виважить двері, як захоче...

Одарка знов оповідання перервала. Стояла в кутку, випрямлена, з палаючими очима.

Ніби це, що розказувала, переживала вдруге.

Обидовська очима присмокталася до неї:

— І що? І що?

— Я тоді саме чесала свої коси. Руками підняла волосся вгору і — завмерла. Він з

ваганом на порозі стояв. "Або будеш моєю, — не говорить, сичить, — або вб'ю тебе, вб'ю! Очі

наші зустрілися з собою, дужаються... "Стріляй! — гукнула я. — Стріляй, ну чого стоїш?" А він

руку з ваганом опустив, хотів кроком ступити вперед, захитався, вхопився за голову і вибіг.

"Відьма! Відьма!" — почула я, як кричав у сінях. Словом тим ніби мене обухом по голові вгатив.

Чого це я відьма?.. Не вгадаю. І, обезсилена, голову до подушки приткнула. Буцім я дівчинка

маленька, громів боюсь... Хай б'ють, щоб мені їх лиш не бачити, не чути... Еге ж, не вчуєш!