Полтава

висипав з кармана перстенів, ковтків, усякого узоріччя, аж в хаті замихтіло... "Овва, — кажу, —

багато награбували. Та не про мене воно. Чужої кривди не бажаю..." "Оженюся на тобі, — почав

тоді. — В маєтку мойому панею заживеш, може, й бояринею станеш, а так пропадеш, війна

столочить тебе, як корова ратицею квітку. Сам чимало такої змарнованої краси бачив... Не

здержу, збожеволію з жалю, збо-же-во-лі-ю!" Жаль мені зробилося дурного. В його голосі

справді почувався біль, чути було, що з серця балакав. "Так би й казали, — кажу тоді вже іншим

голосом, ніж перше, — так би й казали, а то кидаєте собою, мов біснуватий, дочиста ви мене

налякали". — "Дівчино! — пустився до мене, розтворивши рамена, як ворота. — Дівчино моя, я

без ума від тебе!" — "Стривайте, стривайте, — кажу тоді, — нині ні, не хочу — не можу, —

поправилася, — підождемо до завтра". Просіяв. "До завтра? — питає. — До завтра?" — і не

втерпів, прискочив і таки поцілував мене. Я злегка відсунула москаля. "Бачите, який ви нахаба",

— кажу. А він: "До завтра? До завтра? — шепотить, ніби йому жар з рота б'є. — Так ти завтра

згодишся бути моєю?" — "Може, і згоджуся", — відповіла, не знаючи, що мені й казати. Подумав

хвилину, протер чоло, махнув рукою і якось заспокоївся. Казав мене відвести до якогось двора,

а все ж таки варту поставив, для безпеки, як він казав, а я гадаю тому, щоб не втікла. "Тільки ви

мойого Сидора відпустіть, — кажу, прощаючись з москалем, — а то я собі смерть зроблю, коли

йому станеться що злого". Знов подумав хвилину і знов рукото махнув: "Хай до чорта йде! Не

бачив я хахла!" І відпустив, навіть попрощатися дозволив. А мій Сидір своє: "Без тебе не піду!"

— "Мусиш, бо до чого ми тут удвійку досидимося? До смерті. А так, може, ти десь на

гетьманських людей наскочиш. Бачиш, московський відділ невеличкий, може, відіб'єш мене".