Полтава

устах усмішка перебігла, ніби сонце по листю, а самі вони рожевими платками розтулилися.

— А ви ж гадали як? Русалка я, і не лиш русалка, а й відьма. В дівчину перекидатися

вмію. Вночі русалка, а вднину дівчина. Двійним життям живу; розкіш яка!

І сміялася своїм привабливим, аж страшним сміхом. Обидовська посміхалася по-

діточому. Вона знала, що це неправда, що Одарка вдає, як у театрі, але обом їм після

страхітних переживань останніх часів хотілося інших зворушень, хотілося забути про дійсність і

гадкою перенестися в казку.

— Як нічка зорі розсипле по небі, — говорила шепотом Одарка, — а місяць вискочить

гратися з ними, пропадай, сирото Одарко! Тебе вже нема, а є русалка, Зорійка, знаєте, тая, що в

неї миргородський полковниченко рутяний віночок украв. А вона його на річку шукать пішла і між

русалок-сестричок попала. Еге ж, еге ж, я та сама Зорійка, коли чували.

Обидовська очі примкнула, ніби наосліп за її словами ішла... Так гарно було слухати.

— Шувар шелестить і шепоче осока, ніби полковниця яка в шовках та саєтах ступає.

Пустіть мене, сестрички ріднесенькі, назустріч козакові піду...

Пустили. І ось зачаїлася я, а місяць сипле сяєво срібне, зорі золотисті сіяють. Цить —

хтось іде! Це він, козак. Сусе Христе! Гарний який, як світ світлий, як місяць ясний.

Присмокталась до уст, яка гаряча кров...

— Одарко! — шарпнула її за вишиваний рукав Обидовська. — Не бреши! — і тим словом

чар, ніби свічку, здмухнула.

У вікнах знов ледяні шибки, на стінах іней, в умивальниці лід, а за порогом що? Не питай.