Полтава

Хіба того завидує її Ганна...

Може, й вона була колись такою? Може, й була, так мати, ієромонах, що вчив єрмолоя і

партесного співу, благообразна тітка, мов ікона в храмі, шанобливі гості в хаті багатого Василя

Леонтійовича Кочубея, всі вони приборкали молоде, палке серце, навчили його лукавити й

брехати. Пощо, нащо? Невже ж ми двічі живемо на світі? Невже ж не краще робити так, як отся

дівчина, що слухає голосу серця, і за тим, якого покохала, на край світу полине, не питаючися,

на який кінець?... Обидовська в Одарці свою молодість бачить...

— Розказуй.

Одарка вдячна гетьмановій своячці, що приютила її у своїй квартирі, бо в городі так важко

нині знайти який теплий куток. Не хотіла б відмовити добрій пані, що не гордує селюшкою та ще

вихресткою, але її так важко, так дуже важко розказувати. Аж самій слухати ніяково. Те, що

останніми днями пережила, таке не подібне до правди. Прямо вигадлива казка якась, а не

дійсність.

— І що він, цей московський офіцер? — підштовхувала її словами Обидовська.

— Ах, цей! Цур йому! Тінею снувався за мною. Гадала, налякається опириці і вже більше

не гляне на мене. Еге ж, налякається такий! — і засміялася, але так, що Обидовська шарпнула її

за рукав.

— Одарко, чуєш! А може, ти й справді як не опириця, так хоч русалка або мавка?

Одарка глянула на Обидовську; зразу з докором, але як побачила її добрі, цікаві очі, так

до жартів охоти набрала. Чорні очі зиркнули несамовито. Блудні вогники в них загорілися. По