Полтава

гетьмана вже нема ні одного такого, як ви, лиш самі Мручки, — самі хами! — Двоє рук даром

силкувалося примкнути двері, щоб не чути бесіди сотника, котрого голос звучав чимраз сумніше,

бо чимраз менше почувалося в ньому злості, а чимраз більше болю.

— Їдьте отсею дорогою, якою ми вернули, крізь поля прямо в ліс. Там на леваді царські

люди вас дожидають. Милої зустрічі бажаю!

Прискочив, зрушив дверці і так сильно луснув ними, що вони зачинилися наглухо.

— Вйо!

XVI

Білий ранок. Вікна, ніби хтось плитки леду у рамці пов-правляв. Піч гаряча, аж лускає, а

на стінах іней. Вода в умивальниці замерзла.

А за тими вікнами і стінами що?..

— Розказуй, дівчино! — звертається Ганна Обидовська до Одарки. — Розказуй!

Очі її цікавістю палають. Сидить біля ікони, під лампадкою, яка озарює її веселе обличчя.

— Під печею не стій! Ти продрохла, це недобре.

Важко уявити собі більший контраст, як вона і Одарка. Ганна Обидовська, як маєвий

поранок, Одарка, як літня душна ніч, повна невисловимої жаги і невтихомиреного бажання.

Труди і тривоги, які перебула, покинувши бес-печну Веклину хату в Гірках, не зменшили її краси.

Ще принаднішою стала, більш загадочною, таємною. Обидозсь-ка з насолодою дивиться на тую

незвичайну красу. Зависті не почуває. Чує в ній те, чим і сама переповнена вщерть, — кохання...

Але інше воно, як у неї. Стихійне, неприборкане, як степовий кінь, що не знає ніякого стриму...