Полтава

— не зраджу його, — і повернув конем, а за ним стали повертати і його люди та уставлятися

боком здовж дороги. На дорозі лишилися тільки сани, запряжені шестірнею гарних породистих

коней, не з будь-якої стайні. Фореси, що сиділи на них, озиралися то на буду, то на Мручка.

Хиталися, не знаючи, що їм робити. Запримітив це Мручко.

— Ви сидіть! — промовив. — Худобина за своїх хазяїв не відповідає. Ще чотирьох козаків

поїде з вами для всякої безпеки. — Але тих чотирьох не знайшлося. Треба їх було вибрати і

приказати, щоб їхали з саньми.

Годилися нерадо.

— Рушайте! — гукнув Мручко.

— Стій! — почулося нараз із буди. Захиталася шестірня, коні затупцювали.

— Стій! — роздалося вдруге.

Сани заскрипіли і стали. Дверці відчинилися, і блисло двоє сердитих очей.

— А ту що? Напад на гладкій дорозі?

— Не гладка, а крива ваша дорога, панове, — відповів, під'їжджаючи до саней, Мручко.

— Ти хто такий будеш? — згірдливо спитало його двоє голосів нараз.

— Хто буду не знаю, а поки що я сотник, сотник Мручко, Коли чували.

— Бунтарю! Як ти смієш ворохобити наших людей і нападати на поїзд полкових та

генеральних старшин? Ми тебе на паль!

— Терпіливості, панове, терпіливості! Ще не відомо для кого цей паль застружать скорше.

І цар не всякого на фотелю саджає.