Полтава

— Генеральних старшин? А то ж куди? Їм місце в генеральній раді.

— Не нашої голови діло питатися куди. Приказ, і годі.

Мручко зніяковів. Дійсно, прикази дається на те, щоб їх сповнити. Військо, яке не сповнює

приказів своїх старшин, це не військо, а збіговище зазброєних людей, не оборона краю, а його

небезпека. Мручко розумів це краще, ніж хто другий. Слухав своїх зверхників і вимагав послуху

від підвладних. А отеє зрушив головну й найсильнішу підвалину військового устрою, допустився

того, що вважав найбільшим нашим лихом.

Старий чоловік поступив, як нерозважний хлопець. Лихий був на себе.

— Але ж бо такий момент, такий момент! — виправдував себе перед власною совістю. —

Ворог у сили росте, а наші з табору втікають. Як же ж їх не спиняти, хоч би й ціною послуху

військового?

— Товаришу! — озвався. — Я тебе не вирую. Але невже ж ти знаєш, куди вони їдуть, отсі

твої старшини?

Козак видивився на Мручка.

— Куди ж би, — спитав, — як не до полків?

— До царя! — гукнув йому у відповідь Мручко, аж там-той разом з конем підскочив. — До

царя! — повторив. — Щоб жебрати ласки в нього, докладати на своїх, видавати наші тайни і

зраджувати наші слабі місця.

Тепер тамтой зніяковів і піднесену шаблю спустив.

— До царя, сотнику, то я не піду, — відповів по хвилині вагання. — Гетьманові присягав