Полтава

роботі. І так тут тепліше, ніж на полі.

І дійсно, в лісі було затишніше. Чи то цей сніговий намет грів, чи густа деревина, досить

що потеплішало людям.

Мручко вислав передню сторожу і поділив решту відділу на десятки. Над кйждим

поставив козака зі своєї сотні, бо нікому так не довірював, як собі і своїм людям. Тим десятникам

виложив свій план і гукнув:

— Ступай.

Не довго йшли, як від передньої сторожі надлетіла вість, що ворог недалеко.

Мручко відсунув шапку від правого уха, витріщив очі і потягнув носом повітря.

— Еге ж! Димом від вогнища заносить.

І всі нараз почули цей дим, і кров заграла живіше.

— Цитьте! — гукнув Мручко, і козаки перестали підскакувати й закаблуками бити, щоб

розігріти ноги. — Цитьте бо!.. О, о, коні іржать...

І справді. Крізь стовп зимного повітря, що колючками вдиралося в горло і ранило груди до

болю, продиралося іржання коней, та не голосне й не веселе, а слабе й жалісливе, ніби й коні

жалувалися на мороз.

— Це не драгуни, — погадав собі Мручко, — а, мабуть, декілька старшинських або

обозних коней. Значиться, з піхотою діло.

Не надумувався довго. Знав, що це не якась більша частина, а так собі, полчок якийсь в

маршу з одного місця постою на друге або в розшуках за ворогами. Більша частина не