Полтава

ще раз. — Тільки легкодух живе з днини на днину. Добрий хазяїн у зим: про літо гадає. І тому,

брате Даниле, ти мусиш бути там!

— Де? — аж зойкнув Апостол.

— У Миргороді, в своїм полку, а не біля нас, — спокійно докінчив гетьман.

Апостол ушам своїм не вірив.

— Жартуєш, ясновельможний, — відповів, усміхаючись, — жартуєш! А може, гадаєш собі:

має втечи миргородський полковник, так краще хай за моєю згодою іде. Тому знай, що навіть

якби я мав коли-небудь намір покинути тебе і йти до царя, як не оден пішов, бо що тут багато

говорити, усі ми люди слабі і нелегко нам устоятися супроти покуси, коли би я, кажу, і мав коли-

небудь такий грішний намір, так нині, після цього, що від тебе перед хвилиною почув, я каюся

такої поганої думки, відкидаю й геть від себе і кріпко й непохитно бажаю собі одного, а саме:

остатися при тобі до останньої хвилини життя і разом з тобою гинути або побідити!

Гетьман вислухав довгого речення спокійно і стиснув Апостола кріпко за руку.

— Спасибі, брате!.. А все ж таки тобі йти треба... Треба! Знаю, що місця твого ніким не

заступлю, знаю, що за тобою ще й другі потягнуть, бо exempla trahunt[100], — але годі! Ти

потрібний нам, щоб у важкий мент рятувати справу. Вернеш, і цар приверне тебе до ласки своєї.

Знатнішого від тебе поміж старшинами не будде, і — не мине тебе булава. А тоді — держи її

кріпко і рятуй, що врятувати можна. Числю на тебе, тепер і — поза гробом.

Апостол встав і хотів похилитися гетьманові до ніг, але цей пригорнув його до себе і

поцілував у праве рам'я... Чув, як під панцирем Апостола товклося серце.