Полтава

чекало, бо мороз не м'як, а кріпшав над ранком.

Щоб огні не потухли, вкинено до них бочівки. Клепки, пересичені спиртом, спалахнули

синім полум'ям, і огнища ожили нараз. Козаки відсували трупів набік, тих, що горіли, гасили

снігом, котрого скрізь було більше, ніж треба, і на жар кидали драбини з возів, дошки, дишлі, а то

й цілі сани, бо огонь — то було життя, погасне він — і прийде вона, біла смерть. Скорше,

скорше!

Тішилися, як діти, коли сухе дерево бралося огнем і коли вітер, що починав віяти

сильніше, обдавав їх димом і теплом. Декому й іскра скочила на руку або на лице, і він не

сердився, лиш спокійно струшував її.

Мручко побіг до коней. Радісно іржали, побачивши живу людину. Казав їх відпинати і

підводити до огнищ.

Козаки вишукували останки сіна й соломи і кормили голодних коней.

Забували про свою біду а тішилися, що врятували життя звірям. До рана, може б, і вони

заков'язли, бо збідовані були і зголодовані, аж страшно. Геть драбини пообгризали і ногами

відгребували мох з-під снігу. Але сніг лежав такою грубою верствою, що дібратися до землі було

важко.

Перешукуючи вози й сани, знайшли кількох ще трохи теплих москалів. Лежали під купами

кожухів. Вони з замерзлих товаришів поздирали одіж, поприкривалися і в той спосіб спаслися від

смерті.

Побачивши козаків, дзвонили зубами, від холоду і від страху. Гадали, що врятувалися