Полтава

Так тривали хвилину у мовчанню. Аж з лазарету крик перервав тишину.

Гетьман сів і показав Апостолові рукою на крісло.

— Пам'ятай тільки одно: "Salus patriae suprema lex!"[101]

Апостол понурив голову і незамітно обтирав своє око. Те, що почув, було для його так

несподіване і неподібне до правди, що уста йому заціпило. Стільки літ знав Івана Степановича

Мазепу, а щолиш нині впевнився, що фальшивий образ його носив у душі. Гетьман не самолюб,

він до найбільшої жертви для справи спосібний. Ось тепер. З такими малими силами залишився,

армія короля Карла теж останніми часами ослабала, цар росте на силах, на значінню, на

грошах, які на Україні здобув, а гетьман замість турбуватися собою, журиться тим, що може

статися з Україною.

І, роздумавши те все, миргородський полковник Данило Апостол, не відаючи навіть, коли і

як, встав і обхопив гетьмана за коліна.

— Бог з тобою, брате Даниле, що це ти робиш? Лиши!

XIV

Мручків відділ не йшов, а біг по хрустко-сипких снігах з табору в напрямі гайка, що сірою

смужечкою ледь-ледь майорів на виднокрузі.

Попереду Мручко.

Скрізь було пусто. Ні сліду, не то чоловіка, але й звіра. Що жило — заховалося перед

зимном.

Лиш зорі, де ям були, повибігали на небо. Кліпали й підморгували очима, нібито і їм