Полтава

зліплювалися вад морозу повіки, і тому вони їх раз у раз розплющували, бо хотіли дивитися на

землю, цікаві, що вона з собою робитиме в таку скажену лють.

А земля вже не дрижала від стужі, не стогнала й не вила з болю, лиш, утративши всяку

надію на рятунок, мовчки конала. Навіть вітер ущух. Невже ж і його поборов мороз і заставив

зійти з поля бою? Мороз, якого ніхто не тямив.

— А є ви всі? гукав Мручко на своїх хлопців.

— Є всі, — відповідали йому голосами, що скрипіли й ніби вверчувалися в умі.

— Гарний мороз, що? — питався Мручко

— Ах, чорта там! — відповідали

— Так тоді чого ви стоїте? Грійтесь!

І щоб запарі розійшлись, починав правою рукою бити об ліве, а лівою об праве рам'я, аж

дивувався недалекий ліс гукаючи: "Го-го-го!"

Знов бігли які там гони і знов ставали й розгрівали запарі, а чим більше наближалися до

лісу, тим більше він дивувався — такий відгомін від нього лунав, буцім там сто молотильників

ціпами било.

— Шабас! — гукнув Мручко. — А то ми ворогові про себе знати дамо. Бігцем уперед!

Зривалися й бігли, аж їм під грудьми дух спирало.

І коли би так хто дивився збоку на цей дивний похід, то погадав би собі, що люди

побожеволіли з зимна, вирвалися з табору й біжать у ліс, щоб дертися по дубах, бо в городі

стіни занизькі.