Полтава

І не можна сказати, щоб у тім не було дещо правди.

З Мручком пішли здебільшого такі, що не мали квартир. Мороз добирався їм до кості, а

вони навіть горілкою не могли розігріти тіла. Куняли біля огнищ, кожда година ставала їм мукою і

кожда година наближала їх до смерті або до божевілля.

Знав це Мручко, тому-то й, виступаючи, мав тільки одно на думці, а саме піддержати свою

і своїх людей енергію, бо хто її втратив, пропав. "А де ж краще розігріється козак, як не в бою",

— гадав собі. А вони знов міркували, що краще згинути зі шаблею у жмені, ніж заков'язнути на

стужі. Ті мертві колоди, вкриті ледом, що їх сотками вивожено ранком з табору, були для них

відстрашаючим приміром. Нічого страшнішого не уявляли собі тепер над тую білу смерть.

Втікати від неї, хоч би самому чортові в зуби, щоб тільки не костеніти живцем!

І ось біжать вони за своїм отаманом, не питаючи куди і пощо і не думаючи, чи на випадок

потреби можна їм буде сподіватися якої допомоги, чи ні. Так добігли до лісу.

Не старий він був, але густий і здоровий. Сніг, ніби в білі величезні шапки, повбирав

дерева, ніби зима великий намет розіпняла над лісом, так, що тільки де-не-де проглядала

хрусталева синява небесного склепіння. Був це ніби пригад якоїсь казки з давних діточих літ,

казки про дванадцять розбійників або про королівну, що її змій з теплого полудня пірвав і заніс у

студене царство недоброї Баби Яги-зими. Було так гарно, що не оден і про зимно на хвилину

забув; хотілося розпалити огонь, сісти кругом і слухати оповідань, на те, щоб разом з казкою

перенестися в країну казки, звідкіль немає вороття.

— Чи ви подуріли, люди? — сердився Мручко. — Огонь ворога принаджує. Загріємося при