Полтава

перед морозом на те, щоб згинути від козацької шаблі. Та зайвий був їх страх. Ані Мручкові, ані

нікому з його людей навіть до голови не прийшло мордувати бранців. Навпаки, чутили їх,

натирали снігом і вели до огнищ.

З лицарів козаки зробилися самаритянами. Щиро тішилися кождою врятованою

християнською душею, мов знахідкою дорогоцінною.

На одних санях знайшлося ще одно невеличке, але повне барильце горілки.

Мручко не дав його нікому. Відшпунтував, цідив до михайлика, і по черзі обділював

козаків і бранців.

— Вип'ємо за душі тих, що їм смерть відмовила трунку, — проговорював. — Але питимем

уважно, бо горілка, як дівка. Кохай, та міру знай!

Та ще він того не доповів, як біля одних саней зчинився крик.

— Козак і дівчина!

— Ше живі!

— Відрятуємо їх!

Мручко з барильцем подався туди.

Були це старшинські сани з будою, що глибоко врізалися у сніг. Біля саней стояв високий

стрункий мужчина у вовчій шубі. Розказував цікавим козакам, яким то способом спасся...

Московські офіцери вилізли з тієї буди і пішли до огню розігріватися та випити водки. Пішли і не

вернули. Замерзли... Тоді він зі своєю дівчиною, полуживий, добрів до отсих , саней, вистелених

усякими шкурами, вдягнувся у вовчий тулуб а її обтулив, як міг, і так якось перетривали стужу.