Полтава

залишилася б у лісі і не підступила би так близько під ворога, нехтуючи всякими приписами

обережності.

І Мручко пустився вперед. Півколесом посувалися його люди туди, де іржали коні і звідки

крізь гілля дерев мерехтіла заграва.

Без крику бігли. Щолиш як побачать поляну перед собою, зрозуміють що їм робити: чи

поховатися за дерева й розпочати пальбу, чи кинутися на ворога з шаблями.

Дерева ріднуть. Крізь пні проблискує огонь, буцім там вже світає. Чути, як іржать і

порскають коні, але людей якось не видно. Сховалися за стінку з саней і з возів, шукаючи

захисту— перед вітром і снігом. Мручкові розвідчики мало що не під самою тією стінкою були, і

ніхто їх не спинив. Москалі такі безпечні, що навіть вартових не поставили. Кому там у такий

мороз хотілося б виходити в поле?..

Що ж тоді Мручкові робити? Стріляти до тих возів і саней не вважав доцільним. І так

амуніції мало. Шведи свою вистріляли в безнастанних боях, а нашу москалі в Батурині і в других

городах забрали. Нехай шаблі працюють...

Та ще вінне рішився, як крилові десятки його відділу, побачивши ворожий табор, кинулися

бігцем на нього.

Добігаючи до стінки, зняли нестяменний крик і, не дожидаючи прикгзів свого сотника, одні

окружали стінку, а другі розривали її по самій середині, щоб вдертися туди.

Тою прірвою кинувся також Мручко. Чув, як нараз зробилося йому горячо. Кров ударила

до висок, перед очима то свічки запалювалися, то червоні кружельця літали. Ось-ось і