Полтава

Він повертає конем. Вітри, як тічня голодних вовків, кидаються за ним. Виють, заводять,

харчать. Поле біжить, дерева зриваються з місць, небо паде, земля перекочується за обрій, світ

іде шкереберть.

Хтось хлипає, ячить, хтось крикнув, ніби з нього душу деруть, хтось зітхає востаннє у

життю, хтось ригає прокльоном, регочеться божевільним сміхом: "Ха-ха-ха"...

Сунуться сани — то знімаються вверх, то падуть униз, як човни по морських валах, вози

риплять, колеса до осей примерзають, то не коні, а білі снігові й ледяні груди вітер перед собою

жене, — хора рука щораз то химерніше узори на безконечному білому полотні сірими нитками

виводить...

Гетьманське військо назустріч невідомому ступає...

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій!

Мов з-поза світу забутий голос гуде: далеко, дуже десь далеко.

"Забути, забути про себе, щоб не бути забутим"... — нашіптує другий голос, той, що в

душі сидить.

Він сильніший від вітру, від скрипу возів, від усього...

Балка посувається вперед.

Не білий, а сивий сніг паде, сіріє і темнішає кругом.

Ледь-ледь бовваніють осніжені спини вершників і кінські зади.

Затрачуються останки військового ритму, похід не йде, а сунеться, як каравана примарів