Полтава

розмішана, як тісто, як "чортяча розчина", у котрій ноги грузнуть.

Передні, вершники і піхотинці, то ще якось насилу по скреплій заморозі пробиралися, але

чим дальше, тим гірше ставало, розмішувався шлях, робилася дійсно якась дідьча розчина, у

якій коні грузли по черева, а люди по пахи. Все когось доводилося витягати з неї, бо обмілів і

застряг, як муха в мазі. Осаулчики і стойчики вискакували іноді на своїх шпарких конях з тієї

каравани набоки, а перебравшися насилу крізь снігові гори й безодні і виїхавши на рівне поле, з

котрого вітер поздував сніг, мчали з дорученням до передових відділів або скакали до хуторів,

що ледь-ледь майоріли в балках. Заволохачені від інею коні й люди майнули на хвилину, як

сонні привиди, і розпливалися в білому морі сніговії.

Край, літом такий привітливий і гарний, перемінився тепер в білу, студену, смертельну

пустиню.

Мороз з кождою хвилиною кріпшав. То не сніг політував на землю, а сипалися якісь

тонесенькі колючки, пробивали найтеплішу шубу і вбивалися в тіло людини аж до шпікукості,

ранили й калічили його.

Дрож пробігав по шкірі, зуби дзвонили, в руки й ноги запари заходили, а тоді в губі

робилося млісно-солодко, перед очима хтось блискучими коліщатами грався, хтось тихеньким

голосом найулюбленішу пісеньку наспівував, хотілося одного: присісти де-небудь хоч на

хвилину, на маленьку хвилиночку тільки і задрімати.

Але такий вже зі своєї дрімки не будився.

Зима добре подбає про нього. Обтулить периною снігу, студеною долонею приплеще