Полтава

Ні, ні! Життя сильніше від смерті! Хай живе життя?

Вітер кидається на неї, снігом у лице сипле, собакою в руки гризе — "ау! ау! ау!".

Мотря сідає в сани, її обтулюють вовчою шубою, женуть.

Заморозь від кінських копит відривається, б'є візника в лице, до Мотрі скаче.

Поле біжить, утікає кудись, поспішає перевалитися за обрій, котрого і не видно. Дерева

зриваються з місць, осніжені, волохаті, не дерева, а духи тих дерев, що були зелені літом, а

осенею золотисті, гіллям, як руками, одні других чіпаються, метушаться, як у тривозі перед тим,

що хоче з ними зробити зима. Вона вже добирається їм до коріння... Втікати, втікати, втікати!

Мотрі не зимно, а горячо. Вона стомилася до болю... За останні два годи вічність

пережила... Не жалує... І не думає про себе... Почуває себе заодно з людьми, з полем, з землею.

Вона — це вони, а вони — це вона... "Забути про себе, щоб не бути забутим", — сказав колись

Войнаровський. І вона хоче забути... Забула... Її нема... Є тільки цей край, за котрий іде

боротьба, і люди, які цю боротьбу ведуть... Щоб вони не зімліли, щоб не склали оружжя: ось чого

вона боїться... Коли б могла глянути їм у душу! Рвала б її, бичувала, останні сили добувала би з

тих душ, що позбуваються гарту, хлянуть, м'якнуть, маліють. Власну кров переливала би в їх

жили...

Чуйкевич на засніженому коні прискакує до її саней. Кінь дихає горячо. Жар б'є від нього.

Чуйкевичеві очі горять.

— Не змерзла, Мотре?

— Ні, ні. Мені горячо. Вертай до гетьмана. Про нього дбай!