Полтава

На кришах домів, на банях церков і на вежах дзвіниць лежав він білою грубою верствою,

ніби зима хотіла живцем присипати город.

Навіть найсильніші вітри, що розгуканими табунами степових коней з півночі налітали, не

поздували тих снігів. Зціпив їх мороз, якого в тих сторонах найстарші люди не пам'ятали.

Ворони й круки, що хмарами чорними супроводжали військо, не видержували тієї стужі й

замерзали в лету. Чорними ганчірками на білих снігах лежали або, як омела, хиталися між

вітами дерев. Ті, що видержували зимно, сиділи на остріжках, насторошивши пір'я, і крякали

жалібно.

На голод нарікати не могли. Скрізь лежало трупу і стерва більше, ніж треба.

Так трупи ці не була одна кість. Вбрання попримерзало до тіла, і навіть кручачим клювам

нелегко було добратися до м'яса.

Що тратило енергію руху, дубіло й кам'яніло в одну мить. Слина, виплюнута з рота,

замерзала, не долетівши до землі. Люди одного тільки й бажали — тепла.

Хто міг, за поріг не виходив. Але ж бо таких щасливців небагато було.

Не тільки хати, крамниці, школи, уряди, але й приюти для старців і притвори церковні —

заповнилися людьми.

Люди й поміж худобою по стайнях ютилися, як мишва, залазили в стоги й обороги, а все ж

таки не для всіх місця стало. Ломили гілля, обносили плоти й розпалювали вогнища, щоб

загрітися хоч трохи. Так що ж! Погрієш груди й руки, а спина продрогне наскрізь.

Запарі в ноги зайдуть, пальці оден качан, на бровах і віях понависають ледяні соплі, і