Полтава

— Чоловік усьо на Бога спихає.

— А на кого ж?

— Лісового діда обидили.

— Його?

— Мало то лісів повирубували, мало звірини повинищували... Злиться. Нема такої стежки

в лісі, щоб нею люди не ходили.

— Як не вояки, так бандити. А він того не любить.

— Ні...

Розбурхана злиднями уява відривалася від дійсності і блукала хоробливими стежками.

Хотілося вірити, що справді є десь якийсь другий світ, коли не кращий, так інший від

теперішнього.

— А ти бачив лісового діда?

— Батько бачив. Задуманий ішов і на бороду йому на-столочив.

— На бороду?

— Борода у його довга-довга, поміж деревами в'ється, як ріка.

— Зелена?

— Сірувата, як туман.

— Наступив, кажеш, — і що?

— Як не зірветься з місця, як не трусне собою, — весь ліс задрижав. Застогнали старезні

дуби, а він лиш ф'ю! Сів на хмару і просто на наш хутор чкурнув. І що?