Полтава

місце, де він лежить, і щолиш весною, як розтануть сніги й розцвітуться квітки, побачить тепле

українське сонце жертву жорстокої зими. Жертв таких з найближчою весною буде більше, ніж за

останніх сто літ коли-небудь бувало, бо й зими такої за минуле століття не було!

Була це зима, яка, здавалося, хотіла знесилити людей, відняти в них всяку охоту руху,

вбити всяку енергію, зробити війну неможливою.

Так люди не давались.

Посередині валки вози й сани з батуринським лазаретом посуваються.

Між ними Мотря.

Коли валка зупиниться на хвилину, вона злазить зі своїх саней і обходить недужих.

Обтулює їх, вкриває, з острахом дивиться, чи котрий на стужі не заков'яз.

Вона тепер їх одинокий ангел хоронитель, бо благий дід в Батурині остався. Що не

напросилися його, їхати не хотів. На руїнах городу залишився — сам-оден.

Мотрі він з гадки зійти не може.

Бачить його серед могил і звалищ, одну живу душу поміж тисячами мерців.

А може, ті мерці живі для нього? А може, й він не живий, а дух?

І на ту гадку кров теплішою стає. Хочеться вести борню з ворогом і з зимою, хоч би зі

світом цілим, за право життя, за те, щоб отся широка й багата країна не задубіла під подувом

північного вітру, щоб вона діждалася своєї буйної, гарної, розкішної весни.

Дід з батуринського пожарища добув недогарки життя, Мотря роздуває їх, долонею

обтулює свічку, щоб не згасла.