Полтава

в поході такий послух тримають, що кращого й не треба. Послуху в нас чортма!

— Послух велика річ. Без нього і побіди нема.

Вітер, що трохи ущух був надраном, зривався тепер наново. Десь від Донця табунами

розгуканих коней летів. З лівого боку вдаряв, ніби до серця добирався. Не лиш вершників і піших

тручав, але й вози перевертати хотів. При якому коні не досить крепкі, цей і повертався дишлем

управо. А спинявся оден, так і ціла валка захитувалася, одні на других наїздили. робилося

каліцтво, знімався заколот і сварка. Бралися й до шабель.

— От і погода яка! Краще було в Бахмачі перечекати.

— Щоб москалі наскочили знічев'я. Правда?

— Москаль як схоче, то і в Ромнах наскоче.

— В Ромнах шведи стоять. Не зважиться.

— Ми все на чиюсь поміч рахуємо, а найкраще не оглядатися на нікого.

— Лиш з трьома тисячами добувати світ. Правда?

...Мовкли.

Сніг ліпив. Такий білий і густий-густий, що робилося чоловікові, як комасі у мішку муки. Не

знати було, де небо, а де земля, де ліс, а де річка, і коли б не те, що вітер віяв від сходу, то не

знати було б, куди йти. Прямо безконечне біле море гуло, ревіло, сатаніло... А-у! А-у! А-у!

Похід у білому морі потопав. Де-не-де тільки з цього моря дишель торчав або колесо на

осі вертілося, або людська рука вітру хапалася — знак, що туди недавно тому перейшли шведи.

Дорога тільки зверху була присипана снігом і рівна, а під сподом, який аршин углиб, вона