Полтава

Довгою, начебто безконечною валкою потяглися козацькі відділи, як мереживо чорне по

білій скатерті снігу. Вершники, піші, сани, вози. Женуть череди овець, гукають чабани за

стадами скоту, підпригують собаки, висолопивши червоні лизні.

На возах жінки, діти, домашня птиця, котячі очі визирають цікаво з-під діточого тулубця.

Хочуть затямити собі дорогу, щоб вернути назад.

Бахмач з пригородками своїми зірвався з місця і пустився за гетьманським військом.

Де? Куди? На який кінець?..

Тікати, тікати, тікати!

Доля безталанного Батурина червоним опирем попід плотами блукає і тривожить людей.

Хочеться бути якнайдальше від нього. Хочеться забути, що був такий город на світі, нехай він

переміниться у казку, в твориво буйної уяви... в дійсності не було його ніколи...

Тікати, Тікати, тікати!

— Чого лізеш на голови людям? Шлях на гони простягнувся широко, а йому місця нема!

— Як барани, збиваються люди докупи, боки оббивають собі. І чого?

— Глота, як біля дверей у церкві в час пожежі.

— І воюй же тут з такими!

— Бо то найгірше, як невоєнний народ домішається з козацтвом, тоді вже і ладу не

вдержиш!

— Який тут лад'. Безладдя окаянне... Отсьому особливо спішно. Так підіжди, голубчику.

Підіжди! Не першим, а останнім прибудеш!