Полтава

— Дня п'ятого, цього місяця, листопада, тричі вдарили з гармат. Загули тулумбаси, і

народ посунув на майдан. От народ, скликають, так іде. Не дивуватися черні. Але ж бо і

міщанські роди, від яких треба би більше розуму сподіватися, теж повиходили, ще й дітей з

собою позабирали, щоб дивилися на сором, доселі не бачений у нас. Весь майдан зароївся

людьми, місцевими й нетамошніми, бо Глухів по збуренню Батурина буцімто якоюсь новою

столицею зробився, і як уперед до Батурина, так тепер у Глухів не оден за ділом поспішає.

Мабуть, цей город ще такого зборища не видав. Чорняки, козаки, москалі, черців, як воронів,

налетіло; наслухують, чи не балака хто проти царя та чи не жалує гетьмана Мазепи.

— А як почують?

— Питаєте? Тоді, як круки на падло, так вони кидаються на нього, хоч би це й жінка була,

а хоч би й недоліток тільки. "Мазепінець, ізмєннік!" — верещать. І вже такому світу Божого не

видати...

Оповідач спинився. Знати, нелегко йому оповідалося. Слова нерадо вилітали з горла.

Київський бурсак привик до тієї пошани, з якою там ставилися до гетьмана Мазепи, за його

повсякчасне піклування церквою і просвітою, тому-то й важко було розказувати про той глум,

який у Глухові над тим самим гетьманом учинили. А слухачі принаглювали:

— І що? І що? — допитувався усякий.

— Посеред майдану поміст високий збудували і сходи до нього приставили. Посеред

помосту — шибениця.

— Шибениця, — зашипіло кругом.