Полтава

слово, як ні одно друге, вразило. В хаті втихло; смертельним холодом повіяло по ній. Від того

холоду в'янула охота до жартів. — В Лебедині... Так, так у Лебедині, — лебедів Рачок. — Там

карають наших. Праведників карають, а грішних нагороджують. Така тепер правда на світі. А ти

бачив?

— Там від тих мук ні очей не заплющиш, ні ушей не затулиш, — відповів гість. А Рачок

додав:

— Колесують, вішають, на палях садовлять. Цар до того охотник, знаю, знаю. А не

придумав чого нового цей кат?

— Нового? Не знаю. Бачив, як якось кількох мазепинців босоніж на леду поставили і ноги

водою поливали, щоб примерзли.

Рачок скривився.

— Мовчи, вашець, мовчи, — і казав собі подати горілки. Його обличчя зробилося таке,

ніби він не горілку, а людські сльози пив.

— І в Глухові був? — спитав по хвилині. — У Глухові, кажуть, гетьмана з уряду скидали.

Бачив?

— Авжеж, що бачив, — відповів парубок, але якось не спішився разказувати. Ніяково

було.

— Так розкажи ж бо! — наставав Рачок.

— Розкажи, розкажи! — гомоніло кругом. Позсувалися докупи, обступили колесом гостя, і

він почав.