Полтава

воздухах ногами.

— А ваша милість, — приставали до нього козаки, — хай удруге на такий вітер не

виходять, бо пірве та закине на яку там дзвіницю, що годі буде й здіймити.

— Підождіть, позакидає вас у багно, чортові діти, — лаявся Рачок. — Не знаю, пощо

земля носить таку ледач на собі.

— Цитьте! — буцімто заспокоював великан своїх товаришів. — Цитьте! Не сердьте їх

милості, а то поб'ють. Їх милість трудні — від дівчини вертають.

Козаки сміялися, Рачок також.

— Гадаєте, жадна мене не хоче? — говорив, зміняючи голос. — Ого-го! Та я, бачите,

дорожу собою.

— Відомо, відомо, є чим. Але дійсно, звідкіля це ваша милість вертають? Чи не з

гетьманської ради?

— А хоч би...

— Так повіжте, що там урадили такого?

— Що врадили?.. — І Рачок задумався. — Не твого розуму діло, — відповів і махнув

рукою. — Щолиш тепер буцімто й запримітив незнайомого і грізно спитав:

— А ти хто такий будеш, хлопче? В якого пана зі стричка відірвався?

— Ов, пане Рачок, — схопилися козаки, — щось ви собі задуже позволяєте. Не смійте

обиджати нашого гостя. Він у Лебедині був.

— У Лебедині? — і Рачкове обличчя перемінилося в оден мент, ніби і його це грізне