Полтава

І добув із-за пазухи вчетверо зложений лист паперу і, вручаючи його попові, кричав:

— Читайте, читайте, люди добрі, щоб ви знали, яка подлість може бути на світі! Дітям

своїм перекажіть, щоб вони в таке не попали!

Люди, свідомі письма, скупчувалися і прочитували жалованную грамоту сотенному

осавулі Димитрію, синові Олексія Соричові на такий-то і такий гайок, ставок, млинок, інші

пожитки за довгу і вірну службу цареві.

— Бачили? Правда, гарна штука! Був чоловік, як чоловік, шість десятків літ чесно прожив,

аж нараз чортяка до його приступила і ось що!

А сказавши це, вирвав попові грамоту з рук, пальцями дер, зубами рвав, аж

пошматувавши на локшину, пустив з дзвіниці на вітер.

— Ух! Легше мені!.. Та цьому ще не край. Я на виборі нового гетьмана в Глухові був і

голос свій на його подав. Зразу, як навіжений, кричав: "Павлові Полуботкові гетьманом бути!" А

як відомим стало, що цареві Полуботок не по нутру, то так само за стародубським полковником

ревів. А невже ж я, мерзотник зінський, не знав, що законний наш гетьман жиє і рейментує, що,

голосуючи на другого, ломлю присягу, дану вождеві мойому?.. Чого ж ви стоїте? Вбийте мене а

зробите діло спасенне!

Піп і люди заспокоювали Сорича. Не він оден такий грішник на Україні. Нині їх багато. Хай

не журиться, гетьман помилує, а Бог гріха простить.

— Гетьман помилує? — питався.

— Як не одного. Він милосердний. Вірною службою можна спокутувати провину.