Полтава

тьмариться в очах, як свічки зачинають блудними огниками по церкві танцювати, а домовина

росте... росте... росте...

Невже ж це смерть?.. Невже ж це йому "Вічную пам'ять" співають?.. Ні, ні, не допусти.

Господи, до того... Ще трохи, трохи, ще діло не доведене до краю, ще чаша не допита до дна...

Не зупиняй його. Боже, посередині дороги, як зупинив його великого попередника перед

п'ятдесяти роками... Добре, що тут Мотрі нема... Горячо так... Тільки сліз, — не воздух, а біль

вдихаєш... всі гадки, які передумав протягом довгого життя, з цілого світу злітаються і

заповнюють голову, як отсю церкву люди. Голова важка, як камінь... Двигни цей камінь, двигни!..

Господи, невже ж ти не бачиш, що це понад сили його?

Коліна дрижать, щось їх до плит тягне, він мусить, мусить перед чорною домовиною

ударити чолом... "Батурин!"

VI

В притворі зчинився крик.

Мало до великого нещастя не прийшло. Насилу втихомирили товпу.

Якийсь не молодий уже козак сорочку на собі рвав, кидало ним, викривлювало уста, хотів

щось казати і не міг, ніби йому мову умкнуло і помішало розум. Насилу не вивели, а прямо

винесли з церкви, занесли на дзвіницю і до пам'яті приводили.

Козак був не з простих. По вбранню і по біллю видно, що з заможних, може, й старшина

який сотенний.

Відчепили шаблю від боку, пістоль із-за пояса добули і пояс розпустили. Пояс був