Полтава

— І між старшинськими дітьми кріпкої вдачі бувають.

— Так мало.

— Мало гарних людей на світі.

У церкві чорна домовина, обсипана барвінком, як плащаниця, перед царськими вратами

на кам'яних плитах лежала.

На домовині одно тільки слово: "Батурин". Але й того досить, щоб весь храм смутком, як

хмарою, вповився, хмарою, з котрої сльози дощем накрапали.

Ладаном пахло. Свічки, як горючі мечі, палахкотіли. Панахидні слова, як грудки землі, об

дошки домовини били, а відгук їх від людських серць відбивався... "Батурин!"

Другого слова в нікого й на гадці не було. Всіх воно всеціло в свою владу взяло, всіх воно

своїм болем великим в одну жалібну родину в'язало, — і старшин, що кругом домовини стояли, і

міщан, що за ними товпилися, і козацтво, що собою притвір заповнило, чоловіків і жінок, багачів і

бідноту — всіх!

Гетьман бачив тую велику силу болю, сам під його вагою угинався, а в голові його

являлося питання: "Чи надовго це?"

Гетьманські співаки "Вічную пам'ять" на хорах заспівали.

Пригадалося, як колись хоронив свою дружину, а недавно матір, ігуменю Магдалену.

Ніколи пісня не добиралася так до глибин душі. ніколи так звуки ножами не впивалися в

серце... "Батурин!"

Добре, що тут Мотрі нема, що вона його смутку не бачить, що вона не дивиться, як йому