Полтава

Щохвилини приходили нові вісті, і разом з ними треба було справляти, що було вже

написане, або писати нове й видавати нові прикази. Як до царської походної канцелярії, так і до

гетьманської підходили людці, ласі на отсі левадки, нивки, гайки, на ставки і млинки, а то й на

готовий гріш, впевняли гетьмана в своїй вірності непорушливій, щедро обсипували своїх сусідів

та суперників підзорами й наклепами усякими, предкладали свої послуги найріжнішого роду і

тільки дивилися, щоб вийти з гетьманського двора не впорожні.

І щолиш тепер виявилося, як глибоко в жили старшинського тіла увійшла московська

отруя, як наскрізь прожерте було це тіло "приватою", охотою добичі й легкої, нікчемної наживи.

І все це треба було вислухувати вважко, треба було ритися в болоті, бо в ньому, десь там

глибоко, окривалася якась цікава вість, якась тайна для справи важна. Чого не треба було

робити для справи!

Ломиковський зі своїми людьми так само не дармував. Сидів над стратегічними картами,

зазначував по наспіваю-чим вісткам де які села та хутори заціліли, звідки й кілько фуражу та

провіанту можна добути і якими дорогами й мостами можна з військом та гарматами пройти. Все

це мусіло бути зроблене не так для гетьманського невеличкого війська, як для шведської армії,

котра нараз опинилася в чужому для себе краю.

— Та й для якого це чорта, — сердився старий Ломиковський, — для якого чорта це

робити, коли король Карло всьо своїм Богом робить? Покажи йому міст, а він тобі вбрід піде.

З фуражем то ще півбіди було, але з провіантом гірше. Голодний швед, попавши в засібну

країну, всьо пожирав очима. Тисячі волів, овець та свиней треба їм було щоднини достарчати.