Полтава

Ніби йому нараз в голові роз'яснилося. Очі повеселіли, не дивився так розпучливо і грізно,

як перед хвилиною.

— Невже ж гетьман може помилувати мене? — повторив питання, ніби устам своїм не

вірив.

— А хоч би й покарав, — толкував священик, — так краще, ніж самому руку на себе

накладати. Бог життя дає і тільки Бог його відібрати може.

— А вбивають же люди людей?

— Грішать.

— Грішать, — притакнув і рукою в кишені почав чогось шукати. Аж добув гріш, в папірець

обгорнутий, — Семигривенник!.. Прийми його, отче духовний, на Боже. Палить мене... Палить...

Як обібрали гетьмана нового, так гроші між товпу розкидали, від семигривенника до гривні — на

пам'ятку. І мені поталанило, як собаці шматок охлапа, отцей семигривенник ухопити в лету.

Погадайте, я, чоловік заможний, полакомився на милостиню... Свиня! Простіть за слово, —

свиня! Та ще яка! Це, що вам наостанку скажу, від усього страшніше. Я обіцяв до Бахмача піти,

роздивитися, як воно тут, і з язиком до них вернути. Юда я, Юда окаянний!

— Хто покається, тому і прощене буде, — промовив піп.

— Та ось і молодий Чуйкевич надходить. Гетьманові про сотенного осавула Дмитра

Сорича доповіли, і він післав Чуйкевича розвідати в чім діло. Розвідавши, руку Соричеві на рам'я

поклав.

— Ти, пане сотенний осавуле, велике діло зробив. По-бідив чорта в собі. Заспокійся.