Полтава

Захвилювався народ, тулився до плотів і подавався на подвір'я міщанських домівок, щоб

пропустити поїжджай.

— Що, ніхто з повозів не виходить, ані не злазить із саней?

— Не до церкви, а до гетьманської палати на Поросючку їдуть.

— Та чогось туди, попри церкву.

— Бо тамту дорогу геть разбили, козаки проходили нею.

— Так, але чого ж бо вони лежать?

— Не знаєте? Це недобиті.

— А тая молодиця між ними?

— Кочубеєва Мотря, молодого Чуйкевича дружина.

— Вона? Та й гарна ж бо!

— Що її з краси, як Бог долі не дав?

— Правда.

Валка гетьманських возів покотилася і зникла.

І знов захвилювався народ, з усіх боків напираючи на церкву. З низьких хмар стало

сипати снігом, гострим, як шпильки.

— Це не сніг, а шматочки леду. Жінки пригортали немовлят до себе і обтулювали їх

кожухами. Діти плакали, що їм боляче.

— Ще вас не так болітиме, — заспокоювали їх молодиці. — Змалку привикайте до болю.

— І зима ж бо, зима!