Полтава

вона була, мов полуднє в літі, коли земля під дотиком соняшного проміння дихає невмиручим

подихом безконечної жизні.

— Гадаєш, нас там не буде? Гадаєш, кості наші спопеліють, тіло переміниться у порох?

Ні, Іване Степановичу, стократ ні. Житимем у душах тих, що прийдуть по нас, у душах вольних,

чесних, здорових, житимем жизнею куди кращою, ніж нині. І заспокоєні спокоєм, якого тут бути

не може, скажемо собі: ці цвіти на наших костях розцвілися, щастя це з нашого терпіння

розвилося. Це — ми!..

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій!

IV

Почувся відгомін ходи, — хтось застукав до дверей.

— Увійдіть! — промовив гетьман, і на порозі появився Чуйкевич.

Глянув на гетьмана і на Мотрю, і в його ясних зіницях змішалася радість зустрічі зі

смутком розставання. Ніби з перевтоми захитався, ніби вражень і гадок до ладу довести не міг.

Але за хвилину вернув до рівноваги й гетьманові до колін поклонився.

Гетьман руку свому канцеляристові подав і злегка всміхнений питався:

— А з Мотрею не звітаєшся?

Чуйкевич не відповідав.

Аж Мотря приступила до нього і обі долоні простягнула. Глянула на нього ясно і щиро,

мов сонце, від котрого мла тане. Який сумнів не таївся б у серці Чуйкевича, від того погляду