Полтава

Руку свою на її худі руки поклав:

— Амінь.

III

Ой Луг батько, ой Луг батько,

Він дасть нам багацько,

Гей, що в Лузі заробити,

У Січі пропити, —

залунало нараз під вікнами і контрастом ударило об стіни тієї замкової комнати, в котрій

гетьман з Мотрею розмовляв.

Здригнулися обоє.

— Це життя, Іване Степановичу, співає, — сказала Мотря, дивлячись, як по

гетьманському обличчю ніби жовч розлилася.

— Досить цього безшабасного співу! Ось до чого доспівалися ми! — перечив.

Мотря похитала головою:

— Хоч би ми мовчали, як могили, й обливалися слізьми незриданними, яка нам з того

користь? Хай на гробах батьків танцюють їх сини, не обидять мерців. Мерці знатимуть, що життя

не ущухло, що воно росте, щоб помстити їх... Ох, ніколи я так не бажала помсти, як нині, вона

солодка, як мід, як кров.

— Мотре!

— Не переч мені! Не пригадуй розбитої бандури. Кляну цей мент, коли безсилля