Полтава

Гетьман глянув на нього своїм прошибаючим зором.

— Дальших приказів ждуть, кажеш? — спитав не без глуму. — Але ж бо й слухають вони

мене, ох, слухають!.. Та нехай їм! Зробимо раду на Поросючці. Почують панове старшини моє

останнє слово, а я їх.

І ніби щоб перевести немилу розмову на іншу тему, звернувся до Мотрі:

— От цікавіше для мене, яким то чудом Мотря Василівна назад у Батурин вернула. Чув я,

немов то Меншиков і Голі-цин казали її разом з Любов'ю Федорівною до якогось монастиря

везти.

— До того самого, — підхопила Мотря, — до котрого мене вже раз везли.

— І не довезли, — усміхнувся гетьман.

— Тоді так, а тепер ні. Тепер мене доставили і двері за мною зачинили.

— А ти їх відчинила, Мотре? — спитав Чуйкевич.

— Дуже легко. Другого чи третього ранку, скоро світ, вийшла я на ворота, розбудила

послужницю-воротарку і казала відчинити.

— А вона?

— Спитала, куди йду... "В Батурин", — відповіла я. "Батурин зруйнований, — каже, — а

люди помордовані". — "Не всі, — кажу до неї. — Є й недоконані, покалічені. Треба ж їх

доглянути, християнське діло зробить".

Подивилася на мене, подумала, а тоді й перехрестила мене. "Хоч, може, й кару за те

прийму, так Господь простить", — і відчинила браму.