Полтава

Осатаніла і я, аж безсилою в твойому припалатному саді на лаву повалилася... Там знайшли

мене цареві люди і віднесли в палату. В блакитній салі на суд Меншикова ставала... Щось я

казала йому, не тямлю що, жаль, що не могла вихопити шаблі від нього й простромити катюгу...

Був оден гарний москаль, та не здержав, кулею лоб собі розтріскав.

— Доволі, Мотре, доволі! — зупиняв її гетьман. — Лиши до другого разу. Тебе бентежить

це оповідання.

— Легше мені, як ділюся з тобою. Слухай... Меншиков нікого не пощадив. Колесував, на

палях садовив, терпіннями людськими впивався. Кат... А мене помилував. Чуєш? Помилував, бо

я Кочубеївна, донька Василя Леонтійовича, який доноси на свого гетьмана слав, щоб остатися

вірним цареві... — Не слова, а серце шматками викидала... — Чуєш, Іване Степановичу,

Меншиков помилував Мотрю за заслуги її безталанного батька і за кривду України. Чи можеш

уявити собі гіршу наругу, і чи можна придумати важкіший удар?.. — І головою ударила об стіл.

Гетьман припав до неї.

— Мотре, Мотренько, заспокійся! Усіх нас доля б'є. Сама ти казала, щоб терпіти, сама ти

на себе цей хрест взяла, неси його. Не вгинайся, не лишай мене одиноким, — благав її.

Глянула на його:

— Тебе?.. Одиноким... Не оставляти?

— Так, Мотре. Я не Геракл, не Самсон, не Давид, що з Голіятом б'ється, а людина, якій

хочеться знати, що є ще друге серце в світі, яке так само страдає, — кріпи мене!

— Правду кажеш?