Полтава

— Є ще совісні люди на світі, — завважив гетьман. А Чуйкевич додав:

— Як лиш час і нагоду матиму, так зараз у цей монастир поскочу. Хочу подивитися на тую

воротарку та нагородити її.

— Мабуть, вона не з тих, що для нагороди добре діло роблять, — завважив гетьман. —

Найкраща нагорода в совісті нашій... Але ж на воротарці не покінчилося, а з монастиря до

Батурина не рукою махнути.

— Біля монастиря я на втікачів попала. Втікаєте, кажу, а в Батурині мерців собаки

розтягають, поміж трупами покалічені люди рятунку вашого кличуть. Отож оден, що тільки з

жінкою на возі їхав, повернув кіньми, "Ігі — гукнув. — Чого мені тікать? Знаю, що поза нами, а що

перед нами, не можу знати. Вертаймо..." Сіла я біля його жінки, перебрана за селянку, і щасливо

добилася до Батурина.

— А там? — спитав Чуйкевич, але Мотря мовчала.

— А в Батурині? — повторив питання.

— Хіба ти очей не мав? Спитай діда, може, він тобі розкаже. Він із його першу іскорку

життя добув, не знаю, чи повіки на годинку стулив. Гребе, людей з руїни добуває. Десь і харчі

вишукує для них.

— А ти помагала йому?

— Лучалося, що й мене він до пам'яті доводив, бо тут камінь, не серце треба було мати,

щоб не умліти. Більше жахливого горя уявити собі не можеш... — сказала й очі рукою

прислонила.