Полтава

побороло мене. І якщо каюся чого, так хіба того" що не вспіла висадити порохової вежі у воздух.

— Мотре. Ти?

— Ох, який жаль! Скільки ворогів полетіло би разом з нами геть аж під хмари! Сонце

відскочило б від землі, земля, як фрига, вертнула би собою, а тоді дощ із людського м'яса

полився би на землю. Як же родила би вона! Самих героїв, і ні одного Носа!

— Мотре, цить!

— А що сказав би цар, почувши, що Кочубеєва Мотря, як відьма, на бочці пороху з

Батурином у воздух полетіла. тисячі його москалів забираючи з собою? Такий смачний шматок

до свого ненаситного рота ніс, аж тут якась біснувата молодиця вихопила його з-перед самих

зубів. А Меншиков? Цей то прямо луснув би зі злості.

— Значиться, ти мала ключ від порохової вежі?

— Мала.

— Хто тобі дав?

— Добула, і коли б не проклятий Ніс, не балакала б нині з тобою Бог вість про що. Діло

зробила б славне. тисячі спасла би від соромної смерті і сама витала би в просторах, а тіло моє,

розбите на шматочки, спочивало би на рідному полі... Ох, який жаль, який жаль нестяменний!

Хоч би я тисячу літ жила, не позбудуся того жалю... Нині я вже тільки помсти благаю у Бога.

— Не гніви Бога, Мотре!

— Гірше прогнівить його годі. Він дав мені ключі до раю, а я їх з руки опустила...

Меншиков ворота пекельні відчинив... В пекло перемінився Батурин, а люди в чортів...